Будинок Кароля Гальперна
Кароль Гальперн належав до однієї з найвпливовіших у Станиславові та за ...
У цій будівлі до 1939 р. розміщувався один із найбільш потужних млинів краю, який належав власнику Рудольфу. У період окупації міста нацисти зробили тут з квітня до жовтня 1942-го «табір» для євреїв, який став справжнім «млином смерті». У радянські часи та ще в 1990-х – 2000-х тут діяла швейна фабрика, нині у реконструйованій будівлі – офісні й торговельні приміщення.
У цій будівлі до 1939 р. розміщувався один із найбільш потужних млинів краю, який належав власнику Рудольфу. У період окупації міста нацисти зробили тут з квітня до жовтня 1942-го «табір» для євреїв, який став справжнім «млином смерті». У радянські часи та ще в 1990-х – 2000-х тут діяла швейна фабрика, нині у реконструйованій будівлі – офісні й торговельні приміщення.
Кароль Гальперн належав до однієї з найвпливовіших у Станиславові та за ...
Із початком німецько-радянської війни 22.06.1941 та окупації міста 02.07.1941 спочатку угорцями, а з 01.08.1941 нацистами, у млині Рудольфа знайшли прихисток кілька тисяч голодуючих та виснажених євреїв – біженців із Угорщини. Для них юденратом була організована кухня, працював лікар, але продуктів катастрофічно не вистачало, і більшість, в основному дітей, взимку 1941–1942 рр. померли від голоду й холоду. Ті ж, хто вижили, потрапили 31.03.1942 під депортацію у табір смерті Белжець. На млині залишилось декілька сот хворих, яких «ізолювали» від інших мешканців Станіславського ґето.
Але лише до квітня 1942 р. млин належав до території т. зв. «відкритого» ґето, оскільки розпочалось перетворення ґето у «трудовий табір». У квітні 1942 р. євреїв «класифікували» на в’язнів різних категорій: «А» – працюючі (залишились у центрі ґето, яке 20.04.1942 закрили); «В» – робочий резерв (поселили на «островах» по вул. Галицькій і Скарги), «С» – хворі, немічні, інваліди, непрацюючі, похилого віку, а часом від 50-ти років (направили у «табір»). Розв’язана нацистами Третього райху державна політика геноциду євреїв, після знищення інтелігенції міста в серпні 03–08.08.1941 та перших масових розстрілу 12.10.1941 й депортації 31.03.1942, продовжилась винищенням «непрацездатних». Їх концентрація (як станіславських, у т. ч. із біженцями з інших країн, так і «переселених» у місто зі Станіславського округу) відбувалася у т. зв. «таборах»: млині Рудольфа та на фабриці Шузмана.
Під контролем гестапо й поліції до трьох тисяч «непрацездатних» із станіславського ґето спочатку забрали у ці «табори». Для цієї категорії це був фактично смертельний вирок. Вони знали про долю мешканців табору, тому платили колосальні гроші за отруту, щоб тільки не потрапити до «млина смерті» живими. У таборах неможливо було розмістити одночасно таку кількість приречених, тому приміщення, які знаходились на перших поверхах, були фактично перетворені на камери смерті. За свідченнями А. Лібесмана, в «млині смерті» людей «готували до смерті шляхом виснаження та тортур». Непристосоване під житло приміщення, антисанітарія, голод, холод, хвороби, призводили до того, що на млині щодня помирало 20–30 осіб. Ховали їх тут же на подвір’ї, під стіною, або ж відвозили на єврейський цвинтар. З метою «профілактики», гестапо й поліція регулярно відвідували табори. Під час таких перевірок, у першу чергу, вони розстрілювали дітей, потім – хворих, жінок, людей похилого віку, таким чином «звільняючи» місця. Приречених фактично дострілювали біля стіни й тут же ховали. Могильщиками були члени т. зв. «добровільної пожежної команди» (50 осіб), яка теж знаходилась на млині. Серед тих, хто вижив у Голокості, був син начальника пожежної охорони ґето – Горовіц. За його розповідями, «табір на Довгій – це була фактично в’язниця в ґето. Приміщення біля швейної фабрики було набито трупами до стелі, кров текла по Довгій аж на Галицьку».
12.04.1942 на млині почалась акція, упродовж якої повністю знесилених мешканців «млина смерті» вивозили на єврейський цвинтар і кидали в ями живими. З 12 до 19 квітня 1942 р. замордували біля трьох тисяч.
Але населення «табору» постійно поповнювалося. З весни 1942 р. у Станіслав почали щоденно привозити євреїв зі Станіславського округу (тобто із колишніх районів області: Богородчанського, Войнилівського, Галицького, Жовтневого, Калуського, Лисецького, Надвірнянського, Отинійського, Солотвинського, Тисменицького, Тлумацького), «розміщуючи їх в обох таборах», як згадував у щоденнику член юденрату Ю. Фоєрман. Звідси тільки незначна їх частина потрапляла в ґето. Загалом через Станіслав пройшло біля 20 тисяч євреїв, одних звідси депортували в Белжець, частину відразу розстрілювали на місці масового розстрілу євреїв Прикарпаття – єврейському цвинтарі, решта розміщували в цих «таборах».
07.05.1942 на млині було розстріляно 600 євреїв. У період з липня по жовтень 1942 р. щосуботи (у святий для євреїв день) в’язнів «млина смерті» партіями по 500 осіб вивозили на розстріл на цвинтар.
«Млин незабаром ліквідували, бо стояв він нібито занадто близько до центру. Там відкрили в’язальню і німецьку крамницю готового одягу...». В’язальна майстерня та фабрика готового одягу (по вул. Галицькій, нині – буд. № 101) – це були одні з останніх підприємств, які нацисти дозволили відкрити. На них примусово безоплатно працювало 300–340 єврейок.
Під час ліквідації «млина смерті» у жовтні 1942 р., серед приречених була і наречена керівника єврейської служби порядку Зігі Вайса (донька колишнього директора пилорами Глезінгера, який теж був тут). Вайс, який не мусив ескортувати цих кандидатів на смерть, усе ж пішов за ескортом на цвинтар, ще раз благаючи есесівця Шотта помилувати наречену. «Зігі, йди геть!» – відповів Шотт, а коли Вайс повторив своє прохання, Шотт розстріляв спочатку його, а потім дівчину.
На «млині смерті» було замордовано більше 3-х тисяч, основна частина з них похована на єврейському цвинтарі, а біля тисячі євреїв розстріляні під стіною на території млина під час акцій 28.08.1942, 04.09.1942, 19.09.1942, 26.09.1942, 03.10.1942.
Із початком німецько-радянської війни 22.06.1941 та окупації міста 02.07.1941 спочатку угорцями, а з 01.08.1941 нацистами, у млині Рудольфа знайшли прихисток кілька тисяч голодуючих та виснажених євреїв – біженців із Угорщини. Для них юденратом була організована кухня, працював лікар, але продуктів катастрофічно не вистачало, і більшість, в основному дітей, взимку 1941–1942 рр. померли від голоду й холоду. Ті ж, хто вижили, потрапили 31.03.1942 під депортацію у табір смерті Белжець. На млині залишилось декілька сот хворих, яких «ізолювали» від інших мешканців Станіславського ґето.
Але лише до квітня 1942 р. млин належав до території т. зв. «відкритого» ґето, оскільки розпочалось перетворення ґето у «трудовий табір». У квітні 1942 р. євреїв «класифікували» на в’язнів різних категорій: «А» – працюючі (залишились у центрі ґето, яке 20.04.1942 закрили); «В» – робочий резерв (поселили на «островах» по вул. Галицькій і Скарги), «С» – хворі, немічні, інваліди, непрацюючі, похилого віку, а часом від 50-ти років (направили у «табір»). Розв’язана нацистами Третього райху державна політика геноциду євреїв, після знищення інтелігенції міста в серпні 03–08.08.1941 та перших масових розстрілу 12.10.1941 й депортації 31.03.1942, продовжилась винищенням «непрацездатних». Їх концентрація (як станіславських, у т. ч. із біженцями з інших країн, так і «переселених» у місто зі Станіславського округу) відбувалася у т. зв. «таборах»: млині Рудольфа та на фабриці Шузмана.
Під контролем гестапо й поліції до трьох тисяч «непрацездатних» із станіславського ґето спочатку забрали у ці «табори». Для цієї категорії це був фактично смертельний вирок. Вони знали про долю мешканців табору, тому платили колосальні гроші за отруту, щоб тільки не потрапити до «млина смерті» живими. У таборах неможливо було розмістити одночасно таку кількість приречених, тому приміщення, які знаходились на перших поверхах, були фактично перетворені на камери смерті. За свідченнями А. Лібесмана, в «млині смерті» людей «готували до смерті шляхом виснаження та тортур». Непристосоване під житло приміщення, антисанітарія, голод, холод, хвороби, призводили до того, що на млині щодня помирало 20–30 осіб. Ховали їх тут же на подвір’ї, під стіною, або ж відвозили на єврейський цвинтар. З метою «профілактики», гестапо й поліція регулярно відвідували табори. Під час таких перевірок, у першу чергу, вони розстрілювали дітей, потім – хворих, жінок, людей похилого віку, таким чином «звільняючи» місця. Приречених фактично дострілювали біля стіни й тут же ховали. Могильщиками були члени т. зв. «добровільної пожежної команди» (50 осіб), яка теж знаходилась на млині. Серед тих, хто вижив у Голокості, був син начальника пожежної охорони ґето – Горовіц. За його розповідями, «табір на Довгій – це була фактично в’язниця в ґето. Приміщення біля швейної фабрики було набито трупами до стелі, кров текла по Довгій аж на Галицьку».
12.04.1942 на млині почалась акція, упродовж якої повністю знесилених мешканців «млина смерті» вивозили на єврейський цвинтар і кидали в ями живими. З 12 до 19 квітня 1942 р. замордували біля трьох тисяч.
Але населення «табору» постійно поповнювалося. З весни 1942 р. у Станіслав почали щоденно привозити євреїв зі Станіславського округу (тобто із колишніх районів області: Богородчанського, Войнилівського, Галицького, Жовтневого, Калуського, Лисецького, Надвірнянського, Отинійського, Солотвинського, Тисменицького, Тлумацького), «розміщуючи їх в обох таборах», як згадував у щоденнику член юденрату Ю. Фоєрман. Звідси тільки незначна їх частина потрапляла в ґето. Загалом через Станіслав пройшло біля 20 тисяч євреїв, одних звідси депортували в Белжець, частину відразу розстрілювали на місці масового розстрілу євреїв Прикарпаття – єврейському цвинтарі, решта розміщували в цих «таборах».
07.05.1942 на млині було розстріляно 600 євреїв. У період з липня по жовтень 1942 р. щосуботи (у святий для євреїв день) в’язнів «млина смерті» партіями по 500 осіб вивозили на розстріл на цвинтар.
«Млин незабаром ліквідували, бо стояв він нібито занадто близько до центру. Там відкрили в’язальню і німецьку крамницю готового одягу...». В’язальна майстерня та фабрика готового одягу (по вул. Галицькій, нині – буд. № 101) – це були одні з останніх підприємств, які нацисти дозволили відкрити. На них примусово безоплатно працювало 300–340 єврейок.
Під час ліквідації «млина смерті» у жовтні 1942 р., серед приречених була і наречена керівника єврейської служби порядку Зігі Вайса (донька колишнього директора пилорами Глезінгера, який теж був тут). Вайс, який не мусив ескортувати цих кандидатів на смерть, усе ж пішов за ескортом на цвинтар, ще раз благаючи есесівця Шотта помилувати наречену. «Зігі, йди геть!» – відповів Шотт, а коли Вайс повторив своє прохання, Шотт розстріляв спочатку його, а потім дівчину.
На «млині смерті» було замордовано більше 3-х тисяч, основна частина з них похована на єврейському цвинтарі, а біля тисячі євреїв розстріляні під стіною на території млина під час акцій 28.08.1942, 04.09.1942, 19.09.1942, 26.09.1942, 03.10.1942.