Благодійне товариство «Ахават Хесед Гмілат Хасадім» (Achawat Chesed Gmilath Chasudim), було одним із найчисельніших у місті й нараховувало 1500 членів. Зареєстроване Станіславським повітовим староством 26.11.1908. Його засновниками були Лейб Цвейг та Хана Горовіц. Метою товариства, насамперед, була взаємодопомога й підняття матеріального добробуту членів. Товариство надавало безпроцентні позики, забезпечувало потребуючих житлом і харчуванням, опікувалося дрібними торговцями й підприємцями – представниками малого бізнесу, підтримувало середній клас, за що отримало чи не найбільшу популярність серед єврейських товариств міста.
Історія синагоги Хани Горовіц тісно пов’язана з сторінками історії про відродження (буквально з попелу після нацистської окупації міста) єврейської громади у кінці 1944 р. та її таємничого «зникнення» в 1950-му (у часи радянського тоталітаризму).
Якщо в міжвоєнний період 1919–1939 рр. кількість громад на території Станіславського воєводства становила 51, а на території нинішньої Івано-Франківської області – 43, то після війни відновити офіційно діяльність спробувала тільки одна єврейська громада – Станіславська.
Після визволення від нацистів у липні 1944 р., у місті зареєструвалось 76, а в серпні – вересні –150 євреїв. Для порівняння: до 1941 р. кількість євреїв складала в області до 150 тисяч, а в місті – більше 30 тисяч осіб. 150 із 150 тисяч... – це були ті «зниклі», які пережили пекло Голокосту в бункерах, землянках, стайнях, стодолах, горищах, коморах і комірчинках та інших схованках. У жовтні – листопаді 1944 р. кількість євреїв у місті складала 228–236, станом на 19.04.1947 – 1962, а у 1959 р. – 2 100 осіб. Більшість повернулись із фронтів Другої світової, евакуації, також в область прибули євреї із інших теренів СРСР.
Для тих, хто пережив Голокост, важливо було не тільки налагодити власне життя, а й відновити організаційну форму єврейської екзистенції – громаду. І як свідчать документи, така спроба організації єврейської громади в Станіславі була здійснена в 1946–1947 рр.. У Державному архіві Івано-Франківської області збереглися: заява іудеїв м. Станіслава від 08.09.1946 про добровільне об’єднання; прохання про реєстрацію їх релігійної громади й безкоштовну передачу синагоги по вул. Чапаєва (нині – вул. Січових Стрільців), 28; протокол виборів та списки членів виконавчого й ревізійного комітетів громади (1946); протоколи зборів членів громади 16.02.1947, на якому розглядались питання передачі синагоги, реєстрації громади, були проведені вибори рабина, обрано членів комісій із ремонту синагоги та ін. Є рішення облвиконкому та міськвиконкому від 31.06.1941 та 31.07.1946 про видачу дозволу на створення в Станіславі єврейської громади й відкриття по вул. Чапаєва, 28 синагоги. І у 1946–1947 рр. офіційно, а у 1948–1950 рр. – підпільно, у цьому будинку діяла єдина синагога в місті.
За збір коштів на відбудову й ремонт синагоги, благодійні цілі, зокрема, для надання грошової допомоги громаді, потребуючим євреям, дітям-сиротам, батьки яких загинули в гетто та ін. група викладачів-євреїв медінституту була кваліфікована як «группа єврейських националистов, действовавшая среди профессорско-преподавательского состава », «разоблачена и изгнана из медицинского института». В архіві нами виявлена група документів за 1949–1950 рр., які ми об’єднали під умовною назвою «Станіславська справа лікарів». Ця «справа лікарів», за спогадами старожилів, мала безпосереднє відношення до розгрому єврейської громади. Документи свідчать: «Для нас одинаково враждебны, что националисты-украинцы, которые хотят возрождаться и быть самостийниками, что хотят евреи самостоятельно выделяться…» (із виступу першого секретаря Станіславського обкому КП(б)У). Характерний для національної (швидше – антинаціональної) політики періоду радянського тоталітаризму вислів, який проілюстрував, що основним завданням системи була боротьба з будь-якими проявами іншості – чи то української, чи то єврейської.
Згодом, Станіславським міськвиконкомом приймаються рішення від 08.10.1947 про надання єврейській громаді приміщення під синагогу вже по вул. Грабарській, 10, а синагогу по вул. Чапаєва, 28 передають спочатку під клуб медпрацівників.
У кінці 1947 р., на чергове звернення ініціативної групи єврейської громади до влади про реєстрацію й передачу синагоги була отримана відповідь, що в цьому немає «ни крайней необходимости, ни политической целесообразности».
За оцінкою відомого дослідника релігійної ситуації на Прикарпатті професора І. О. Андрухіва «політика радянської влади ...була спрямована на поступову „самоліквідацію” різними способами громад римо-католицького та іудейського віросповідань не лише в Станіславській, але й інших західних областях України».
Зникнення в кінці 1948–1949 рр. інформації про легальну діяльність Станіславської єврейської громади, ліквідація на території краю УГКЦ, служить прямим підтвердженням того, що метою радянської влади була «самоліквідація» власне етнорелігійних конфесій.
Ініціативні члени єврейської громади, яка таки діяла підпільно, і які черговий раз на початку 1950-х зібрались на молитву у цьому будинку, де діяла підпільна синагога, просто зникли... Тобто останню крапку у припиненні легальної діяльності єврейської громади в місті поставили не нацисти, а політика радянського державного антисемітизму. Ці процеси йшли паралельно з боротьбою влади з українським національно-визвольним рухом та ліквідацією Української греко-католицької церкви.
Радянську владу більше цікавили приміщення недіючих синагог, з метою їх «освоєння». у т. зв. «народно-господарських цілях». У цьому приміщенні був розміщений склад обласного видавництва, а в 1952 р. воно передане обласному відділенню Українського товариства глухонімих під будинок культури.
