Для ґето окупаційна влада відвела невелику, затиснуту територію в північно-західному районі міста під назвою «Бельведер». Так вулиця Бельведерська стала основною артерією ґето. Кордони ґето: вул. Галицька, вул. Зедельмаєрівська (нині – Любомира Гузара), єврейський цвинтар. «Від Галицького мосту через вулиці Шкільну, Петра Скарги, Коллонтая до Казімежовської збудували двометрову огорожу і забили дошками вікна кам’яниць на першому і другому поверхах. Тудою пролягав кордон, що відділяв ґето від міста. На півночі ґето закривала Бистриця Солотвинська, яку щільно на другому березі охороняла німецька жандармерія з псами. Ґето займало невелику частину, десь одну шосту Станиславова. Впродовж кількох днів з неї виселили поляків і українців, натомість туди набили євреїв. Значно більше, ніж могло там поміститися».
Правіше вулиці Галицької були розташовані ще т. зв. «острови». Процес примусового переселення всіх євреїв міста (на час окупації це більше 30 тисяч) у ґето розпочався лише після першої масової акції 12.10.1941 (розстріл на єврейському цвинтарі 7–12 тисяч). «Практичною» метою нацистів було зменшення загальної кількості єврейського населення, задля «втиснення» у межі виділеного для ґето. Закам’янілим від побаченого на розстрілі, ледве живим євреям (біля 20 тисяч осіб) дозволили з 13.10.1941 до 15.12.1941 заселяти “звільнене” житло. Почався ґетовий період у житті Станіславської єврейської громади. Виходити із ґето могли тільки ті, хто мав посвідчення, видане німецькою владою або місцевими закладами праці. Спочатку ґето було відносно «відкритим» та мало 6 виходів, т. зв. «шлюзів» – воріт, біля яких розміщувалися пости поліції. Із жовтня 1941 р. до березня 1942 р. у ґето мали місце постійні поодинокі, але жорстокі розстріли. Щодня, за спогадами лікаря А. Лібесмана, вмирало по 10–15 осіб.
31.03.1942 (напередодні єврейської Пасхи 2 квітня) починається вже систематичне знищення євреїв міста. Оточивши центр ґето, 2 300–5 000 осіб було схоплено й вивезено у табір масового знищення євреїв Белжець. У ґето спалили 30 будинків, «кидаючи в них гранати..., загинули ті, хто не хотів вийти зі сховків і підвалів».
Подальше зменшення кількості єврейського населення ґето проводилось нацистами у рамках «акцій» із знищення т. зв. категорії «непрацездатних» та задля перетворення ґето спочатку в закрите, а згодом в табір примусової праці. Перш ніж ізолювати євреїв Станіслава у «зменшеному» майже вдвічі ґето, у «млині смерті» та в приміщенні колишньої фабрики Шузмана 12–19.04.1942 замордували біля трьох тисяч. Після чергових акцій знищення євреїв, територію ґето урізали й зменшували. 20.04.1942 ґето закрили. Євреїв із картками «В» робочий резерв поселили на «островах» по вул. Галицькій і Скарги, які відрізали від ґето. Після 20.04.1942 за межами закритого ґето опинились і «табори» для категорій «С» (непрацездатних): «млин смерті» та фабрика Шузмана. Закрите ґето вже мало тільки один «шлюз» на розі вулиць Бельведерська (Зедельмаєрівська/Новгородська/Любомира Гузара), на місці якого встановлена ця пам’ятна дошка. У «новому» ґето було біля 12 тисяч осіб. Почались облави на тих, хто не мав карточки «А» (працюючі).
Для «підвищення темпів» знищення нацисти створили в ґето на вул. Млинарській, Довгій та Галицькій «млин смерті», «інфекційний дім» та «дитячий будинок». «Кожного ранку в ґето заганяли три вантажівки. Відкривали задній борт, і людей заставляли лягати в грузовик. Коли машина заповнювалась людьми, поліцаї затягували брезент... Машини направлялись за місто до вже викопаних ям[на єврейському цвинтарі]» (за спогадами М. Прівлера). У ґето поширювався тиф, щоденно від голоду помирало біля двадцяти осіб. У «дитячий будинок» на вул. Млинарській «турботливо» поселяли вимучених, безпритульних дітей. Кожні 5–7 днів сюди під’їжджали вантажні машини, дітей кидали в кузов із 2-го поверху й відвозили в «табір смерті». Із травмами від падінь їх живими кидали в ями. Згодом у цьому будинку відкрили «інфекційну лікарню» й новий табір. Після чергових перевірок хворих розстрілювали прямо у дворі. Ця «лікарня» стала фактично розплідником різноманітних захворювань (сипного та черевного тифу, дизентерії та ін.). Тут розміщували ще здорових людей – в основному євреїв з області, свідомо наражаючи їх тим самим на смертельну небезпеку, а після неминучого летального кінця здорових жителів ґето заставляли вивозити трупи. У ґето лютував голод, а за спробу нелегально провести на його територію цукор і муку, лише в травні – червні 1942 р. було розстріляно 400–500 осіб.
Найстрашнішим днем у житті Станіславського ґето стало 24 липня 1942 р. Нацистами була проведена «театральна» акція помсти за акт спротиву (який послужив лише приводом, коли єврей побив поліцая-українця й облив його лице мідним купоросом). Спочатку оголосили, що юденрат у повному складі повинен бути присутній на страті сім’ї людини, яка вчинила цей акт. Але першою жертвою став голова юденрату Гольдштейн: спочатку його повісили перед приміщенням єврейської служби порядку на вул. Бельведерській, 54, а коли мотузка обірвалася – розстріляли. 20 службовців єврейської служби порядку повісили на ліхтарях уздовж вулиці Бельведерської – по двоє на кожному. Їхні трупи, які не дозволяли знімати три дні, за задумом «режисерів» мали стати своєрідним попередженням жителям «мертвого міста». Після цього на площі Вандлера почався масовий розстріл євреїв. Усіх членів юденрату та їх сім’ї розстріляли разом із іншою тисячею невинних жертв. Загальна кількість жертв цієї публічної «театральної» екзекуції – 1020–1200 євреїв.
Після акції 24.07.1942 почався період повної ліквідації ґето та тотального знищення євреїв у місті й окрузі. «Острови», на яких проживали євреї категорії «В» (із робочого резерву), були «знесені», відрізана вулиця Галицька. Остання масова акція в Станіславському ґето знову відбулася на площі Вандлера. «Приурочена» вона була нацистами до одного з найважливіший для євреїв дня в році – Рош-га-Шана (букв. «глава року», єврейський Новий рік). У 1942-му він припав на суботу 12 вересня. Акція була спрямована, в основному, проти жінок-єврейок. Під час неї було розстріляно й закатовано на місці біля 2 тисяч і вивезено біля 5 тисяч у Белжець. Після акції 12.09.1942 в ґето офіційно рахувалось біля 2 тисяч, а фактично проживало біля 4 тисяч мешканців.
У жовтні 1942 р. у Станіслав «переселили» декілька сот євреїв-ремісників і спеціалістів із Рогатина, Коломиї, Городенки, Галича, 10 жовтня і 3 листопада із Калуша, й розмістили їх в одному з кварталів, у закритій зоні, перетвореній у листопаді 1942 р. в «юлаг» – табір примусової праці для євреїв, який підпорядковувався поліції й СС. На основі розпорядження командування СС і поліції від 10.11.1942 у Станіславському окрузі повинно було існувати тільки одно ґето – у Станіславі. Тому в листопаді – грудні 1942 р. всі євреї округу, які ще залишилися в живих після масових акцій, а це були в основному ремісники, спеціалісти, були евакуйовані в Станіславське ґето, за виключенням небагатьох лікарів та фармацевтів.
На Святий Вечір і Різдво – 24–25.12.1942 у двір в’язниці Станіслава були доставлені декілька сот євреїв, схоплених у ґето. Тут частина їх замерзла, решта були розстріляні. У січні 1943 р. нацисти приступили до ліквідації й «юлагу». 26 січня 1943 р. 1,5–2 тисячі євреїв із Станіслава були вивезені в Майданек.
Ліквідація ґето відбулася методом спалювання людей живими в будинках цілими кварталами, починаючи з його окраїн. Останніх мешканців ґето примусили в його центрі підготувати могилу. Біля неї цілодобово проходили масові розстріли. Для освітлення в нічний час могили обливали керосином, спалювали по сусідству будинки разом із зачиненими в них мешканцями. Після спалювання кварталів дротяні загородження переносились, і ґето поступово зменшувалось.18–23.02.1943 загинуло 2100 осіб, у т. ч. біля 1000 осіб (включаючи всіх членів юденрату і службовців єврейської служби порядку) розстріляно у центрі ґето у день його офіційної ліквідації 23.02.1943. Станіслав оголосили «юденфрай», і по місту були розклеєні оголошення про те, що Станіслав «очищений від євреїв». Але розстріли й захоронення на єврейському цвинтарі жертв, яких привозили з області, виловлювали в тайниках ґето, й останніх працюючих на казарменому становищі, ще продовжувались до кінця окупації міста (27.07.1944).
На території ґето загинуло більше 4 тисяч осіб – це євреї з міста Станіслава, а також з Станіславського округу, загалом із Прикарпаття та біженці. Основне місце масового розстрілу євреїв в ґето – це площа в центрі – колишня площа Вандлера (нині – в районі вул. Бельведерської). Масові акції тут відбулися 24.07.1942, 12.09.1942, 23.02.1943.
Євреї намагались втекти з ґето і шукали прихисток у навколишніх лісах та навіть у колекторах ґето. Серед них був і Михайло Друкер, який намагався підняти повстання в Станіславському ґето. Про переховування по каналізаційних системах ґето Макса Привида ходять легенди.
Існування довготермінових ґето, таких як Станіславське, таборів примусової праці для євреїв, депортація євреїв у табори масового знищення (які були створені нацистами на окупованих польських територіях – у Белжеці Люблінського дистрикту та ін.) – є характерними особливостями Голокосту в Галичині, які свідчать, що план швидкого «остаточного розв’язання єврейського питання» на теренах провалився.
